Шукати те, що об’єднує. Іван Павло ІІ – покровитель польсько-українського примирення

Як священнослужитель, Кароль Войтила особливо наголошував на потребі духовного та релігійного польсько-українського прощення та примирення, що у жодному разі не означало применшення потреби в історичних дослідженнях чи вшануванні пам’яті жертв Волинської трагедії. Церкви просто за своїм особливим призначенням мають працювати задля примирення у духовній та моральній площинах. Політична чи історична перспективи мають іншу специфіку та динаміку. Проте обидва підходи до процесу примирення у певному сенсі пов’язані, хоча духовний вимір й видається набагато важливішим. Адже він, зрештою, започатковує і супроводжує процес прощення та примирення.

Текст послання до 60-ї річниці трагічних подій на Волині²  від 7 липня 2003 року, в якому Папа описує потребу примирення мовою, яка нікого не виключає і водночас не стирає різниці між жертвами та винними, можна вважати взірцевою моделлю шляху примирення. Вихід із взаємної спіралі провини та звинувачень можливий саме ціною внутрішньої трансформації, відкриття серця, погляду в майбутнє.

«У вирі Другої світової війни, коли потреба у солідарності та взаємодопомозі мала б бути максимально гострою, темні сили зла отруїли серця, а зброя призвела до пролиття невинної крові. Сьогодні, через шістдесят років після тих сумних подій, потреба глибокого іспиту сумління дедалі сильніше утверджується в серцях більшості поляків та українців. Відчувається необхідність примирення, яке дозволило б по-новому поглянути на сьогодення і майбутнє. Це схиляє мене до вдячності Богові разом з тими, хто у задумі та молитві згадує всіх жертв тих актів насильства», – писав Іван Павло ІІ у згаданому посланні.

Що важливо, там немає жодного слова про геноцид, різанину чи злочин, і це, звісно, свідоме рішення Папи не вживати емоційно забарвлених понять, а звернутися до біблійної символіки, що стосується «пролиття невинної крові». Ця символіка жодним чином не затирає правду про події на Волині кількадесятирічної давнини, оскільки чітко вказує на невинні жертви. Головним об’єктом турботи та пам’яті тут стають саме вони, а не їхні кати.

«Нове тисячоліття, в яке ми нещодавно вступили, вимагає, щоб українці та поляки не залишалися поневоленими своїми сумними спогадами про минуле. Розглядаючи минулі події в новому ракурсі та беручись будувати краще майбутнє для всіх, нехай вони поглянуть один на одного поглядом примирення» ‒ продовжує Папа. Покликанням християнських Церков є прагнення до примирення та подолання прірви між сторонами конфлікту, а також звільнення від трагічних спогадів про минуле. Не буде кращого майбутнього для обох народів, якщо вони не поглянуть один на одного цим «поглядом примирення». Примирення – це, перш за все, цілком добровільний жест. Воно повинно йти з глибини серця і змінювати його.

«Таку саму позицію Церква пропонує світській спільноті, закликаючи всіх до щирого примирення, усвідомлюючи, що без прощення немає справедливості, а співпраця без взаємної відкритості була б крихкою. Це стає ще більш нагальним, якщо взяти до уваги необхідність виховання молодих поколінь у дусі примирення та будування майбутнього без обумовленості історії, нашарувань недовіри, упереджень і насильства», — додає Іван Павло ІІ, чітко вказуючи, що немає «справедливості без прощення». Цей підхід ґрунтується на християнській духовності та моралі, яка стверджує, що позиція непрощення є руйнівною для людини, вона обмежує, суперечить вченню та позиції Ісуса Христа. І чергове зауваження: лише з позиції глибокого прощення можна вимагати справедливості, яка не матиме вигляду помсти чи відплати. Це глибоко християнський підхід, який є невід’ємним елементом примирення як у духовному, так і світському вимірах.

Цю євангельську перспективу Папа використовує як остаточну точку відліку до 60-ї річниці трагічних подій на Волині, пишучи: «Польща і Україна – землі, які вже багато століть знають євангельську звістку і дали незліченні свідчення святості багатьох своїх дочок і синів – тепер, на початку нового тисячоліття, прагнуть зміцнити свою дружбу, звільняючись від гіркоти минулого, і відкритися назустріч братерським стосункам у сяйві Христової любові».

---

Згадане послання є немов кульмінацією зусиль і старань, які були докладені ще у період до понтифікату. Відображення повноти ролі єпископа і кардинала Кароля Войтили у діяльності, спрямованій на польсько-українське примирення, безсумнівно, потребує окремого дослідження. Тут, безумовно, варто підкреслити надзвичайний зв’язок, який встановився між кардиналом Войтилою та греко-католицьким єпископом, митрополитом Львівським Йосифом Сліпим. Обидва ієрархи зустрілися на Другому Ватиканському Соборі. Єпископ Сліпий, завдяки втручанню Папи Івана XXIII і президента Джона Кеннеді, був звільнений із таборів у лютому 1963 року, після 18 років заслання, але через три дні був змушений емігрувати і остаточно оселився в Римі.

Варто також зазначити, що дуже важливим контекстом, який впливав на дії кардинала Войтили, було звернення польських єпископів до німецьких єпископів у 1965 році. Це був один із найважливіших кроків у польсько-німецькому примиренні після Другої світової війни. З послання походить відома цитата: «ми пробачаємо і просимо вибачення». Одним із підписантів послання був кардинал Кароль Войтила.

Контекстом для написання цього послання було відзначення у 1966 році тисячоліття християнства Польщі. З цієї нагоди польські єпископи надіслали кілька десятків листів до єпископатів різних країн, зокрема Німеччини. Відносини між єпископатами обох країн були не надто хороші, але для їх покращення вживалися різні заходи, головну роль в яких відігравав кардинал Стефан Вишинський. Кароль Войтила (будучи викладачем, публіцистом і науковцем), який у 1958 році став єпископом-помічником Кракова, знав про ці зусилля та уважно стежив за ними.

Історія любить повторюватися – говориться в афоризмі. І цього разу вона повторилася в найкращому сенсі, оскільки наближення святкування тисячоліття хрещення Київської Русі стало природною нагодою для діалогу та польсько-українського зближення вірних обох Церков. З ініціативи Івана Павла ІІ, 8 і 17 жовтня 1987 р. у двох римських колегіях – польській та українській – відбулися дві зустрічі польських та українських найвищих церковних достойників. Розпочатий діалог приніс результати, і завдяки Івану Павлу ІІ у 1988 році Українська греко-католицька церква, переслідувана радянською владою, змогла відсвяткувати тисячоліття хрещення Київської Русі в Польщі, на Ясній Горі³ .

Інші важливі слова Івана Павла ІІ прозвучали в 1991 році в Перемишлі під час промови до вірних Української греко-католицької церкви: «Стільки гіркоти і страждань пережили обидва наші народи за останні кілька десятиліть. Нехай цей досвід послужить очищенням, що дозволить поглянути на минулі суперечки, претензії та взаємну недовіру зі сторони, а передусім, сприятиме взаємному прощенню давніх кривд. Сьогодні буквально все – і насамперед спільна віра в Ісуса Христа – закликає до примирення, братерства та взаємоповаги; до пошуку того, що об'єднує. Розпалювання давніх міжнаціональних ворожнеч і неприязні суперечило б християнській ідентичності; також це було б кричущим анахронізмом, недостойним обох великих націй»⁴ . Тут знову з’являється перспектива прощення та примирення, необхідних для побудови спільного майбутнього.

Безперечно, найбільше значення у процесі побудови примирення мав папський візит в Україну у 2001 році , під час якого була помітна готовність обох сторін до глибокого переосмислення пріоритетів у взаємовідносинах.

Уже під час урочистої зустрічі 23 червня 2001 року в аеропорту в Києві Іван Павло ІІ вимовив знаменні слова: «Були, на жаль, і сумні часи, коли ікона Христової любові була затьмарена: вклоняючись перед нашим спільним Господом, ми визнаємо свої провини. Просячи вибачення за помилки, вчинені у далекому і нещодавньому минулому, ми, зі свого боку, прощаємо завдане нам зло. Найжаданіше бажання, яке лине з наших сердець, – щоб помилки минулого не повторювалися в майбутньому. Ми маємо бути свідками Христа, бути ними разом. Сьогодні пам’ять про минуле не повинна бути перешкодою для взаємного пізнання, яке сприяло б братерству та співпраці». Хоча ця промова стосувалася міжконфесійних католицько-православних питань, проте кілька днів потому, 26 червня 2001 року у Львові, Іван Павло ІІ чітко висловився в національному контексті про дароване та отримане прощення як шлях до об’єднання та побудови спільного майбутнього: «Ми відчуваємо глибоку внутрішню потребу визнати різні прояви невірності євангельським принципам, яких нерідко припускалися християни, як польського, так і українського походження, що населяли ці землі. Настав час відірватися від болісного минулого!(…) Нехай прощення – дароване й отримане – розіллється, немов цілющий бальзам, у кожному серці. Нехай через очищення історичної пам’яті кожен буде готовий ставити вище те, що об’єднує, а не те, що роз’єднує, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, братерській єдності, братерській співпраці та справжній солідарності» .

Наступного дня, 27 червня, під час промови, виголошеної перед святою месою у Львові, кардинал Любомир Гузар промовив важливі слова: «(…) історія нашої Церкви минулого століття знала також духовно темні та трагічні моменти. Вони полягали у тому, що деякі сини та дочки Української греко-католицької церкви, на наш превеликий жаль, свідомо і добровільно завдали кривду своїм ближнім зі свого народу та інших народів. За всіх них у Твоїй присутності, Святійший Отче, від імені Української греко-католицької церкви хочу попросити прощення у Господа-Творця і Отця нашого, а також у тих, кого ми, сини і дочки нашої Церкви, якимось чином скривдили. Щоб жахливе минуле більше не тиснуло на нас і не ускладнювало наше життя, ми готові пробачити тих, хто якось скривдив нас».

Мабуть треба відкрити ще велику кількість фактів, щоб показати повноту ролі Івана Павла ІІ та його діяльності заради польсько-українського примирення. Підвалини для цього вже в більшості закладені, а безпрецедентний феномен солідарності, який поляки виявили до українських біженців, що втікають від війни, надає всьому процесу надзвичайного характеру. З боку церков – Римо-католицької та Греко-католицької – вже прозвучали очікувані слова про прощення з надією на побудову спільного майбутнього. Чи зроблять представники державної влади обох країн переломні заяви та певні кроки? Будемо сподіватися, що ці роботи тривають. Однак вони абсолютно незалежні від нашої волі. Чи захочуть родини жертв долучитися до процесу примирення? Це залежить від готовності кожної окремої людини і на це також неможливо вплинути.

Але те, що ми можемо зробити тут і зараз, ‒ це в дусі громадянської та моральної відповідальності долучитися у своїй спільноті в різних сферах суспільного життя до проголошення потреби польсько-українського примирення. Не перекреслюючи трагічного минулого, спираючись на історичну правду, ми маємо працювати над очищенням спільної пам’яті про минуле, писати нові сторінки спільної історії обох народів.

Автор тексту: Бартош Вєчорек
Центр думки Івана Павла II.