Дві легені християнства? Іван Павло ІІ та Східна Європа.

Її коріння сягає Берестейської унії (звідси походить іноді вживана назва «уніатської церкви»), укладеної в Першій Речі Посполитій у 1596 р., за якою православні жителі країни визнавали верховенство папства, зберігаючи при цьому східний літургійний обряд. Московська православна церква сприйняла цей акт вороже і до сьогодні не змінила свого ставлення. У ХІХ столітті, під час поділів Польщі, ця церква на території, окупованій Росією, була ліквідована, зазнала переслідувань і до Другої світової війни збереглася лише на території сучасної Західної України. Не могла вона функціонувати і в Радянському Союзі – після арешту ієрархів та інсценованого «об’єднання» з Православною церквою у 40-х роках ХХ століття вся пастирська діяльність Греко-католицької церкви мала піти в підпілля.
Одним із наслідків обрання поляка Папою стала зміна курсу міжнародної політики Ватикану. Досі він був скоріше пасивним і базувався на тонкій дипломатії. Це викликало звинувачення у примиренстві та відсутності тиску на держави соціалістичного блоку, але також дозволило розробити інструменти, як-от підписаний у Гельсінкі в 1975 році 35-ма державами (включаючи Польську Народну Республіку та Радянський Союз) заключний акт Наради з Безпеки та співробітництва в Європі. Цей документ зробив дуже сильний акцент на правах людини, включаючи право вільно висловлювати свої релігійні переконання. Новий Папа не відмежувався від цих досягнень і використовував їх, посилаючись, зокрема, на цей документ у переговорах з владою. Він також залишив на чолі дипломатії Ватикану кардинала Агостіно Казаролі, який відзначався досі схильністю до компромісів в ім'я «порятунку того, що можна врятувати» у відносинах з країнами "Східного блоку". Але водночас він надав зовнішній політиці Ватикану значно наполегливішого тону і не уникав чітких формулювань, які часто дратували соціалістичне керівництво.

«Хіба Христос не хоче цього, чи не наказує Святий Дух, щоб цей Папа-поляк, Папа-слов’янин, саме зараз розкрив духовну єдність християнської Європи, яка складається з двох великих традицій: західної і східної? Ми, поляки, які брали участь у традиції Заходу протягом усього тисячоліття, як і наші брати-литовці, завжди поважали традиції християнського Сходу протягом усього нашого тисячоліття. Наші землі були гостинними для цих традицій, початки яких сягають Нового Риму – Константинополя».

Ці твердження щодо християнської ідентифікації націй, що входили до складу атеїстичного СРСР, були настільки однозначними, що викликали сильний спротив у комуністичному таборі. Секретар ЦК Польської об’єднаної робітничої партії, Станіслав Каня, навіть звернувся з претензіями до єпископа Агостіно Казаролі, відповідального з боку Ватикану за погодження перебігу офіційного візиту Папи з владою ПНР. На його звинувачення в тому, що «ми про це не домовлялися», єпископ дипломатично відповів, що він не знає польської мови, через що не міг ознайомитися з текстом папських промов.
Під час сесії Польської єпископської конференції Іван Павло ІІ також підняв ще одну дуже важливу тему, а саме, сказав польським єпископам, що вони мають підготувати святкування Тисячоліття хрещення Русі в 1988 році на Ясній Гурі, подібно до Тисячоліття хрещення Польщі, що йому передувало. Зрештою, ця подія була не лише організована, а й призвела до змін у конфесійній політиці СРСР, а також стала для Ватикану приводом відкрито висловити свою вимогу повторної легалізації Греко-католицької церкви.

«Українці повинні відчувати свою цінність.(...) Церква не має права позбавляти їх історичної правди про них в ім’я екуменізму. Таким самим кричущим під адресою як Росії, так і Румунії є знищення уніатської церкви, адміністративне знищення».

«Також маю сказати, що мій візит до Константинополя вселив у мене велику надію.[…] У цьому середовищі, яке, очевидно, є великою духовною реальністю, доповнювальною реальністю [до нашої]! Що ж, не можна дихати, як християни чи, краще, католики, лише однією легенею; треба мати обидві легені, тобто східну і західну.[...] Ми сподіваємося, що Господь дозволить нам побачити день, коли ми об’єднаємось, і, безсумнівно, – ми можемо бути у цьому впевнені, – у цей день ми по-іншому подивимося на труднощі, які сьогодні здаються нам такими великими» (Послання некатолицьким християнським громадам у резиденції нунціатури, Париж, 31 травня 1980 р.)

У цьому вимірі екуменізм полягав не лише в молитовних зібраннях, а й у виробленні спільних позицій з питань доктрини, в т.ч. стосовно розуміння Церкви та таїнств Євхаристії і священства. Іван Павло ІІ неодноразово використовував при цьому, серед іншого, термін «Церкви-сестри» і порівнював східне і західне християнство з «двома легенями» однієї Церкви. І все-таки головною перешкодою була тема прозелітизму, а отже – з точки зору православ’я – існування створених внаслідок унії греко-католицьких церков. Прикладом є розроблена Комісією у 1993 році т. зв. Баламандська декларація, згідно з якою зближення Церков і визнання більшості православних постулатів було обумовлено визнанням існування східно-католицьких церков. Цей документ підписали лише православні патріархи Румунії. Москва і навіть Константинополь залишалися непохитними.

У 1980 році Папа Римський оголосив святих братів Кирила і Мефодія покровителями Європи. Про це було оголошено в Апостольському посланні Egregiae viritus. Це була визначна подія з огляду на те, що обидва апостоли слов'ян своїми досягненнями найкраще символізують єдність християнства. Папа часто згадуватиме цих покровителів примирення, зокрема, в енцикліці Slavorum apostoli 1985 р. або в іншому апостольському посланні Orientale lumen:

«Кирило і Мефодій – хвалебний приклад апостолів єдності ‒ проповідували Христа у пошуках Євхаристії між Сходом і Заходом, незважаючи на труднощі, які вже тоді іноді протиставляли ці обидва світи».

Таким чином, протягом усього свого понтифікату Папа стикався із, проблемою, яку, здавалося, було неможливо вирішити, з одного боку помічаючи суб’єктивність і піклуючись про греко-католиків, а з іншого – прагнучи до діалогу з Православною церквою.

Зміни, за якими настав крах системи, розпад Радянського Союзу та відновлення громадянських свобод у пострадянських країнах породили у Ватикані велику надію на релігійне відродження на територіях, досі спустошуваних цілеспрямованою політикою атеїзації.

Запровадження свободи віросповідання у Радянському Союзі відкрило шлях до реконструкції церковних структур. Вже у квітні 1991 р. в Росії були створені римо-католицькі апостольські адміністрації, перетворені у 2002 р. у звичайну дієцезіальну структуру. У той же час були створені структури також в інших частинах Радянського Союзу. Однак це (крім випадку традиційно католицької Литви) і донині – невеликі громади, до яких входять, переважно, нащадки національних меншин.

Окрім створення інституцій та формування чи відновлення ієрархій, Папа хотів відвідати країни християнського Сходу. Під час свого візиту до Польщі в 1991 році він висловив це бажання, відвідавши, зокрема, Перемишль, який тоді ще належав до дієцезії, яка була залишком колишньої Львівської митрополії. Він також звернувся до молоді з Радянського Союзу, яка у великій кількості приїхала на Всесвітні дні молоді в Ченстохову в серпні цього ж року. Незабаром після розпаду СРСР він відвідав країни Балтії, зокрема, католицьку Литву. У 1999 році на запрошення православного патріарха він поїхав до Румунії, а під час наступного візиту до Польщі (в цьому ж році) проголосив блаженними Пратулинських мучеників, згадуючи долю уніатської церкви. Нарешті, у 2001 році відбувся офіційний візит до України (а також Казахстану та Вірменії), тобто до єдиної справді великої греко-католицької громади.