> Publikacje JP2online> 1. Dzieciństwo i m...> Work-life balance ...

Work-life balance за Войтилою

Чи був Кароль Войтила трудоголіком? Він був відомий як дуже працьовита людина, та чи міг він цілковито зануритись у роботу? Його власний важкий досвід у цьому питанні призвів до зміни відношення та більш зваженого підходу до роботи.

Кардинал Войтила - спуск з Каспрового верху, початок 1970-х

Прокрутіть часову шкалу

Квітень 1945

Кароль Войтила (студент ІІІ курсу теологічного факультету Ягеллонського університету) починає роботу в правлінні студентського товариства «Братня допомога» Ягеллонського університету (ширше відомого як «Братняк»).

15 листопада 1946 р.

Кароль Войтила виїжджає на навчання в докторантуру до Університету Angelicum у Римі.

1956

Войтила очолює кафедру етики на філософському факультеті Люблінського католицького університету; з цього моменту він стає штатним співробітником університету.

4 липня 1958 р.

Кароля Войтилу обирають єпископом-помічником Кракова

січень 1979

Рішення Івана Павла II побудувати басейн у папській літній резиденції у Кастель-Гандольфо.

«Життя сучасної людини пошарпане, у ньому занадто багато цілей, які затягують її, спустошують і виснажують. Ця хвиля справ її захоплює, поглинає...»
Кс. Кароль Войтила, Конференція лікарів, Краків, 11 квітня 1958 р.

Той, хто сказав ці слова, знав, про що говорить. Він щонайменше двічі переживав періоди перевтоми, неминуче пов’язані з ослабленням організму чи навіть проблемами зі здоров’ям. Його власний досвід змусив його усвідомити важливість балансу між роботою, духовністю та активним відпочинком, а також принципу правильного управління часом, який сьогодні називають work-life balance – балансом між роботою та особистим життям.

Слова про Кароля Войтилу як про трудоголіка можуть здивувати. Адже всі знали його як зразковий приклад «цілісної особистості», для якої важливо було випрацювати згаданий баланс і правильно організувати час. Досить згадати його взаємодію з групою «середовища» – краківськими студентами – що полягала в численних і систематичних сплавах на каяках чи гірських походах, що не було стандартом серед священників ані у повоєнний час, ані сьогодні. Активність ксьондза, пізніше єпископа, на товариському рівні (утримування постійних контактів з великим колом знайомих) просто легендарна. Уміння розставляти пріоритети в управлінні часом - його перерви на молитву, роздуми, занурення в тишу, незважаючи на несприятливі умови - цим він відомий, і цим міг дивувати інших. Про це є багато розповідей, що сягають як періоду пізнього дитинства – ще часів, коли він мешкав в Вадовіце, так і кінця понтифікату. Попри всі ці вміння, траплялися, принаймні на початку його священицької та єпископської діяльності, кризи, з яких він мав зробити висновки на майбутнє.

Горно «Братняка»

Невдовзі після війни коротким, але важливим і надзвичайно інтенсивним етапом життя Кароля Войтили стала його діяльність у студентському об’єднанні «Братняк», а саме в Товаристві братньої допомоги студентів Ягеллонського університету. Його було створено ще за часів розділів Польщі. До війни, у 1930-х роках, воно було дуже популярним серед студентів. Його завданням була благодійна діяльність на користь бідних студентів. Поле діяльності «Братняка» після 1945 року було величезним. Забезпечувалось буквально все, що було необхідне студентам на той час: від лекцій до талонів на харчування, від грошової допомоги до помешкання.

У Ягеллонському університеті куратором цього об’єднання з довоєнних часів був проф. Станіслав Пігонь - відомий Каролю Войтилі з лекцій на факультеті полоністики на першому курсі. Після відновлення діяльності товариства (квітень 1945 р.) проф. Пігонь призначив до складу його правління студентів, яких знав: Яна Деща з медичного факультету зробив головою, а Кароля Войтилу з теологічного факультету – його заступником. Секретарем став інший студент-богослов Анджей Дескур, з яким майбутній Папа приятелював до кінця життя.

Тоді Кароль Войтила навчався на третьому та четвертому курсах. Перебував на посаді до травня 1946 року. Це була робота, у яку він занурився з головою. Засідання правління тривали годинами, зазвичай з п’ятої години дня до опівночі. У цей же період, будучи студентом 4 курсу, він додатково влаштувався молодшим асистентом на теологічний факультет Ягеллонського університету. Тож навчання він поєднував з викладацькою діяльністю в Ягеллонському університеті та досить інтенсивною благодійною діяльністю в «Братняку».

Кс. Маріан Трачинський, який також входив до правління «Братняка», згадував це так: «З самого початку [Войтила] мав великий авторитет у правлінні. Під час засідань правління він дуже часто виступав і висував багато ініціатив. З його голосом рахувались при складанні робочих програм, розподілі американських посилок, розподілі житла тощо». (кс. Адам Бонєцький, Хронологія життя Кароля Войтили).

Ця діяльність поглинала надзвичайно багато часу, що, на жаль, не могло не вплинути на якість навчання та здоров’я. Знаковою є розповідь колеги по семінарії кс. Францішека Конєчного про поведінку Войтили під час занять у проф. Ігнація Ружицького:

«(...) коли його запитали (тоді він був останньою надією), семінарист Войтила, студент четвертого курсу, вибачився перед кс. Ружицьким: «Будь ласка, не питайте мене сьогодні, я не зовсім добре почуваюсь. Я сьогодні не спав. Був на засіданні Правління «Братняка», яке тривало до ранку» (кс. Адам Бонєцький, Хронологія життя Кароля Войтили).

Я спав під час лекцій

Вже будучи Папою Іван Павло II так згадував цей період багато років потому: «Сьогодні я б не закінчив семінарію. Я був семінаристом, у сутані, повертався після опівночі, а князь кардинал [Адам Сапіга – прим. ред.] закривав на це очі. Сьогодні мене виключили б із семінарії. Після тих нарад я був невиспаний і спав під час лекцій» (В. Маньковська, Я. Зєнковський, Сонце і погода, «Під вітер» 1991, № 1).

Подібну історію з того періоду згадував кс. Казімєж Судер, яка свідчить про виснаження та короткочасні розлади пам’яті в досить незручній, з огляду на свою престижність, ситуації: «В академії з нагоди призначення князя митрополита [Адама Стефана Сапіги] кардиналом (18 лютого 1946 р.) [Кароль Войтила] читає проповідь ксьондза Кайсевича про любов до Батьківщини. Колеги згадують, як він «затнувся» під час промови – забув наступний текст. Після досить довгого мовчання він продовжив проповідь» (кс. Адам Бонєцький, Хронологія життя Кароля Войтили).

На щастя для Войтили, цей період закінчився досить швидко – прискорений висвяченням і від’їздом на престижне навчання до Риму в Папський університет Ангелікум. У порівнянні з «краківським горнилом» це були справжні канікули для майбутнього Папи – відсутність громадської діяльності і праці, і зосередження тільки на науці.

Єпископ чи вчений

Ще одним відомим моментом «вигорання» Кароля Войтили став період одразу після його призначення єпископом-помічником у 1958 році. Це був великий виклик для молодого викладача Люблінського католицького університету, який з 1956 року очолював кафедру етики на філософському факультеті Люблінського католицького університету і, як штатний співробітник цього університету, брав активну участь у науковій роботі, якою займався зі студентами. Як невдовзі виявилося, це вплинуло на його здоров’я.

Призначення на посаду єпископа-помічника у такій важливій архиєпархії, як краківська, заважало викладацьким обов’язкам та продовженню наукової роботи в Любліні. Самі переїзди між Краковом і Любліном і до цього забирали багато часу і сильно втомлювали, а тепер стали серйозною проблемою. Тим більше, що ново призначений єпископ-помічник, який активно взявся за виконання нових обов’язків з управління архиєпархією, і не думав відмовлятися від викладання.

Не дуже допомогло зменшення навантаження у KUL до половини ставки, ані спроби перенести частину лекцій і семінарів до Кракова. Наслідками перевтоми, здебільшого, ставало ослаблення імунітету та затяжні хронічні стани вірусних інфекцій. У березні 1959 року краківський лікар Станіслав Ковнацький, викликаний до хворого вже багато днів єпископа Войтили, діагностував у нього мононуклеоз – вірусну інфекцію, яка спричиняє хронічні головні болі, біль у горлі, високу температуру та відчуття постійної втоми. Умовою одужання мало бути не тільки медикаментозне лікування, а, передусім, зміна способу життя.

Правило «днювань»

Черниця з Ящуровок у Закопане, сестра уршулянка Тереса Батоговська, згадувала «днювання» єпископа Войтили, тобто періоди врівноваження роботи, прописані лікарями: «Він завжди приїжджав 1 січня – це було правилом. Після урочистої новорічної меси у францисканців у Кракові, а 6 січня він від’їжджав від нас прямо на богослужіння на Вавель. А потім заїжджав, коли йому дозволяли заняття і час. На три-два дні, інколи на один день, щоб виконати, як він сам це називав, план «днювань», тобто провести чотирнадцять днів катаючись на лижах, бо так радили ксьондзу кардиналу лікарі заради його здоров’я. І власне коли він повертався, то завжди говорив для втіхи: «Ось я, щоб надолужити свої днювання» (спогади сестри Тереси Батоговської, jp2online.pl).

Треба визнати, що єпископа Войтилу не треба було довго вмовляти до такого виду лікування. Він був відомий своєю любов'ю до катання на лижах, піших походів в гори і каякингу. Фізичне навантаження та свіже повітря він розцінював, серед іншого, як спосіб споглядання чи метод євангелізації, тепер він отримав додатковий аргумент – необхідний для здоров’я та відновлення сил відпочинок.

Басейн чи новий конклав

Ці два описані вище випадки, можливо, не вичерпують тему, але вони є досить показовими для подальшої практики життя архієпископа, кардинала чи Папи Івана Павла ІІ. Вони показують і підтверджують відому істину, що для підтримки ефективності дій та активності недостатньо самої пристрасті, любові та найкращих намірів. Щоб цей механізм працював добре, потрібен баланс.

Як спогад нехай послужить історія з часів початку понтифікату польського Папи, коли в ЗМІ просочилася інформація, що новий Папа хотів би побудувати басейн у своїй літній резиденції в Кастель-Гандольфо. Втаємничені особи не сумнівалися, що це було виконання рекомендацій лікарів – систематичні фізичні навантаження як противага запланованій напруженій інтелектуальній роботі глави Католицької церкви. Однак у сторонніх це викликало здивування, навіть легке обурення. Важко уявити собі Папу в плавках, що плаває між ранковими молитвами та зустрічами з вірянами. Крім того, басейн в резиденції асоціюється з розкішшю. Були навіть спроби папараці опублікувати знімки церковного ієрарха, коли він плаває (не обійшлося без політичного та міжнародного впливу з радянським посольством у тлі). Як пізніше згадував директор комплексу папських віл Саверіо Петрілло, «Папа відповів на цю критику з притаманним йому почуттям гумору: «Новий конклав коштуватиме дорожче, ніж цей басейн».