Коріння ‒ історія родини Войтил
Льолек народився 18 травня, в той час, «коли більшовики йшли на Варшаву», як він сам згадував. Третя дитина Кароля та Емілії, майбутній Папа Римський, з’явилася на світ у квартирі біля ринкової площі.
Батьки майбутнього Папи – Емілія і Кароль Войтили – з первістком Едмундом. Фото 1908 року.
Хронологічна таблиця родини Войтил
Прокрутіть часову шкалу
10 лютого 1906
Шлюб Емілії Качоровської та Кароля Войтили-старшого
27 серпня 1906
Народження Едмунда
1913
Переїзд Войтил до Вадовіце
1915
Евакуація родини Войтил до міста Граніце-на-Моравє
7 липня 1916
Народження та смерть Ольги Войтили
18 травня 1920
Народження Кароля-молодшого
1924
Здача Едмундом Войтилою випускних шкільних іспитів та вступ на медичний факультет
1928
Кароль Войтила-старший звільняється з військової служби
13 квітня 1929
Смерть Емілії Войтили
25 травня 1929
Кароль-молодший приймає Перше Святе Причастя
28 травня 1930
Присудження Едмунду Войтилі ступеня доктора всіх медичних наук в Ягеллонському університеті
4 грудня 1932
Смерть Едмунда Войтили в лікарні у Бельську
1938
Здача Каролем-молодшим випускних шкільних іспитів та вступ на польську філологію
18 лютого 1941
Смерть Кароля Войтили-старшого
7 травня 2020
Початок процесу беатифікації шлюбу Кароля та Емілії Войтил
Донька лимаря
Мати Кароля – Емілія – походила з родини краківських ремісників. Вона народилася у 1884 році у сім’ї Фелікса Качоровського та Марії Шольц. Фелікс займався лимарством – ремонтував сідла та різні частини кінської упряжі, а також тримав крамницю, в якій продавав кінні екіпажі. Емілія закінчила навчальні заклади під керівництвом черниць ордену Дочок Божої Любові: 4-річну народну школу, а згодом, ймовірно, ще одну 4-річну «цехову» школу. Коли Емілії було 13 років, померла її мама. З цього моменту її виховувала друга дружина батька ‒ Анна. Всього у Емілії було 12 братів і сестер (включаючи зведених), але кілька з них померло в дитинстві.
Сім'я Кароля Войтили (батька майбутнього Папи) походила з села Чанєц, що біля Бельсько-Бялої. Кароль народився у 1879 році у родині Мацєя Войтили, кравця за фахом, та Анни Маріанни Пшечек. В юності він практикував у кравецькій майстерні свого батька. Після проходження обов’язкової служби в австро-угорській армії (на той час ця частина польських земель була анексована Австро-Угорщиною), він залишився служити як професійний військовий. Базуючись у Кракові, він познайомився з Емілією.
Закохана пара, 27-річний унтер-офіцер Кароль і 22-річна Емілія, взяла шлюб у 1906 році в тодішньому гарнізонному костелі Святих Апостолів Петра і Павла в Кракові на вулиці Гродзкій. Незабаром у них народився їхній первісток – Едмунд. У 1913 році Кароль розпочав службу у Вадовіце, куди й переїхала вся родина. На початку Першої світової війни Войтили були евакуйовані і рік жили у містечку Граніце-на-Моравє. Після повернення до Вадовіце вони оселились у двокімнатній квартирі в кам’яничці біля парафіяльного костелу, яка належала єврейському купцю Хаїму Баламуту. Кароль працював військовим чиновником у повітовому військовому комісаріаті. Емілія займалась домашнім господарством. Умови, в яких вони жили, за сьогоднішніми мірками були скромними – воду треба було носити з колодязя, а туалет знаходився надворі. Вікна будинку Войтил виходили на бічну стіну костелу, на якій був розміщений сонячний годинник (він там знаходиться й донині) з написом «Час минає, вічність чекає».
У 1916 році, в розпал Першої світової війни, на світ з’явилась дочка Ольга, яка померла відразу після народження. Це, звичайно, стало сильним ударом для матері, яка й так мала слабке здоров’я.
Бажана третя дитина
Третя, очікувана дитина Войтил, Кароль, народилася 1920 року, коли з українсько-білоруського фронту почали надходити тривожні звістки про наступ більшовиків на Варшаву та Львів. Його назвали на честь батька, а також на честь Карла Габсбурга ‒ останнього правителя імперії-королівства Австро-Угорщини (блаженний Католицької церкви з 2004 року). Емілія народила сина в 35 років, Едмунду на той момент було вже 14. Пологи, як тоді було заведено, приймали вдома. Маленького Кароля охрестили у парафіяльному костелі Пресвятої Діви Марії у Вадовіце 20 червня 1920 року.
У дитинстві Кароль, якого батьки та друзі називали зменшувально-пестливо Льолек, відвідував дитячий притулок (аналог дитячого садка) сестер ордену Святої Родини з Назарету. У 6 років він вступив до 4-річної чоловічої початкової школи. У першому класі було аж 60 хлопчиків, серед яких були також діти єврейського походження.
У домі Войтил пам’ять матері шанували – так, кімната, в якій вона померла, перетворилась у домашню каплицю.
Навесні 1939 року Кароль, тоді студент Ягеллонського університету, написав вірш, присвячений Матері, який закінчується строфою:Над твоєю могилою білоюo Мамо - згасла Любове -
мої губи безпорадно шепотіли:
- Дай мені вічного спокою.
Батько
Після смерті дружини Войтила-старший залишився сам з двома синами. Едмунд був уже самостійним, йому було 23 роки, і він починав перспективну медичну кар’єру в сусідньому Бельську. З молодшим Каролем батька поєднували міцні й сердечні стосунки. Він був для нього вчителем, духовним наставником, авторитетом і другом. У цьому чоловічому домі бракувало господарчої, жіночої руки, тож вони ходили їсти до їдальні пані Марії Банась. Доглядати за Льолеком допомагала також родичка, Марія Пуклова. Крім того, юний Кароль ходив в гості до своїх друзів з Вадовіце.
Як розповідав його шкільний товариш, Антоні Богдановіч, «другом Кароля Войтили був його батько». Він ходив з сином в походи в гори, прищеплюючи йому любов до мандрів, грав з ним у футбол, навчав його побожності. Пізніше, вже будучи Папою, він згадував про нього так: «Батько, який був дуже вимогливим до себе, у певному сенсі, більше не мусив вимагати від сина. Дивлячись на нього, я навчився, що до себе потрібно пред'являти вимоги і старанно виконувати свої зобов'язання» (А. Фроссар, Не бійтеся. Розмови з Іваном Павлом II).
Старший брат Едмунд
Через три роки після смерті Емілії Кароль і його батько зазнали чергового удару – у 1932 році помер Едмунд, який працював лікарем у міській лікарні в Бельську. Всього через півтора роки роботи на посаді заступника (асистента) завідувача відділу, він заразився скарлатиною від маленької пацієнтки. Хвороба забрала його за кілька днів. Його смерть пройшлась відлунням по всьому тодішньому Бельську, а про його героїчну позицію писала місцева преса. Також збереглась постанова міської ради:
«4 грудня цього року, після 4-х днів боротьби з важкою септичною формою скарлатини, помер лікар-асистент загальної міської лікарні, доктор Едмунд Войтила. Цією смертельною для нього хворобою він заразився біля лікарняного ліжка важко хворої на скарлатину пацієнтки, яку він прагнув вирвати з пазурів смерті, але марно. За свою самовідданість і високопрофесійне виконання службового обов’язку він заплатив своїм молодим життям.(...) Вічна йому пам'ять!».
(З протоколів засідань Бельської міської ради).
Едмунд, як і личить старшому брату, був для Льолека великим авторитетом, він прищепив йому любов до спорту, особливо до футболу. Він грав за футбольну команду на позиції воротаря і брав Льолека з собою на матчі. Коли маленькому Каролю було 4 роки, Едмунд поїхав до Кракова вивчати медицину в Ягеллонському університеті. Він приїжджав до рідного дому по неділях і під час канікул. Свої приїзди він використовував для походів у гори. Одинадцятирічний Кароль часто відвідував старшого брата, коли той працював у Бельську. Хлопчик був улюбленцем медсестер, які працювали в лікарні, євангельських дияконіс, які разом з братом організовували ляльковий театр для хворих дітей. Збереглися відомості про стосунки Едмунда з Ядвігою Урбанівною, хоча невідомо, чи вони були офіційно зарученими.
Найкращою ілюстрацією цього є пізніші слова Івана Павла ІІ: «Так я відносно швидко залишився напівсиротою і єдиною дитиною. Мої дитинство і юність пов'язані, насамперед, з постаттю Батька...»
(А. Фроссар, Не бійтеся! Розмови з Іваном Павлом II)
Вадовіце тих років
Вадовіце розташовані на півдні Польщі, в 50-ти кілометрах на південний захід від Кракова, на річці Скава. До відновлення незалежності Польщі місто було анексоване Австрією. На той час це було процвітаюче місто з десятитисячним населенням, судом, староством, в’язницею, двома важливими фабриками та чотирма гімназіями. Там базувався 12-й піхотний полк.
Значну частину мешканців Вадовіце становили євреї. Вони добре асимілювалися серед інших жителів, займалися, переважно, торгівлею, їхні діти відвідували публічні школи.
Місця у Вадовіце, які згадував Іван Павло II:
- Квартира Войтил на площі Ринок
«Цей будинок, цей будинок, де я жив, належав пану Хаїму Баламуту. Я не знаю, що з ним сталося. Я думаю, що його вже немає в живих. Я знаю, що вадовицькі євреї пройшли через важкі випробування».
Іван Павло ІІ, Вадовіце, 16 червня 1999 р.
Іван Павло ІІ, Вадовіце, 7 червня 1979 р.
Іван Павло ІІ, Вадовіце, 14 серпня 1991 р.
Іван Павло II, Рим, 22 квітня 1979 року.
Іван Павло II, Промова, Вадовіце, 16 червня 1999 р.)
Іван Павло ІІ, Вадовіце, 7.06.1979 року
Іван Павло ІІ, Переступити поріг надії
Іван Павло ІІ, Вадовіце, 16 червня 1999 р.
- Парафіяльний костел Введення в Храм Пресвятої Діви Марії, нині базиліка
Іван Павло ІІ, Вадовіце, 7 червня 1979 р.
- Початкова школа імені Марціна Вадовіта, а також чоловіча гімназія імені Марціна Вадовіта
Іван Павло ІІ, Вадовіце, 14 серпня 1991 р.
- Монастир босих кармелітів
Іван Павло II, Рим, 22 квітня 1979 року.
- Будівля «Сокола»
Іван Павло II, Промова, Вадовіце, 16 червня 1999 р.)
- Казарми 12-го піхотного полку
Іван Павло ІІ, Вадовіце, 7.06.1979 року
- Синагога, вул. Гімназіальна 10
Іван Павло ІІ, Переступити поріг надії
Місце події
Виберіть місце ...
Вадовіце
Чанєц
Краків
Ліпнік
Słowa kluczowe
Indeks osobowy:
Indeks geograficzny: