Замах на Івана Павла II. Що сталося 13 травня 1981 року?

Стріляв Мехмет Алі Агджа, 23-річний професійний вбивця з Туреччини, втікач з в’язниці, в якій він відбував покарання за вбивство турецького журналіста. Він пройшов підготовку на Близькому Сході, був пов’язаний з мафією, терористичною організацією «Сірі вовки», і, можливо, також турецькою розвідкою. Його називають «людиною сотні правд», оскільки він неодноразово змінював версії подій, пов'язаних із замахом на Івана Павла II. 12 годин його життя від світанку до п’ятої години дня середи, 13 травня 1981 року, можливо, приховують ключ до таємниці — а саме, хто наказав Агджі вбити Папу.

Невдачливий вбивця Івана Павла II жив у пансіонаті Isa на Via Cicerone 35, за 15 хвилин ходьби від площі Святого Петра. Як він згадує, тієї ночі він погано спав, лежав у ліжку до 5-ї ранку. Після ранкової гімнастики, швидкого душу та молитви він вийшов з номеру близько 8:00 і більше в нього не повертався. Там він залишив турецький паспорт, студентський квиток Університету для іноземців Перуджа і дозвіл на перебування в Італії – все на ім’я Фарука Озгуна. Згідно з першими свідченнями Агджі та його теперішніми спогадами, час до замаху він провів у самотній прогулянці містом – відвідав Колізей, Кампо-деї-Фйорі, Венеціанську площу та кілька барів. За його другою версією, представленою в численних і вичерпних свідченнях під час слідства у 1982 році, цей час він провів зі спільниками по злочину.

Згідно зі свідченнями, які Агджа почав давати 28 жовтня 1982 року, в організації замаху йому допомагали турок Орал Челік, якого він знав ще до потрапляння до турецької в'язниці, і два болгари – Теодор Айвазов, касир Посольства Болгарії в Римі, і Сергій Антонов, співробітник авіакомпанії Balkan і таємний співробітник болгарської цивільної розвідки. Агджа знав болгар лише під псевдонімами.

Свідчення терориста змінювалися кожного наступного дня. Найповнішу версію подій він представив наприкінці грудня 1982 року. Згідно з нею, усі четверо чоловіків зустрілися о 13:00 на площі Республіки і разом пішли снідати. Потім вони вирушили на Via Nomentana, де Антонов залишив решту на 15 хвилин, а повернувся з двома валізами, в яких були пістолети та дві шумові бомби. Близько 15:00 вони прибули на вулицю Via della Conciliazione, що веде до площі Святого Петра. Випивши кави, Айвазов пішов. Антонов залишився в машині, а Агджа та Челік попрямували у бік Ватикану.

План був простий: після вбивства Агджею Папи Челік мав підірвати шумові бомби. Паніка, викликана вибухами, повинна була забезпечити обом спільникам втечу до автомобіля. Антонов чекав їх у призначеному місці і мав відвезти до залишеної десь вантажівки, заповненої товарами та готової виїхати з Італії.
Агджа відмовився від своїх свідчень під час судового процесу, а суд не зміг довести їх правдивість. Однак алібі Антонова та Айвазова на той день суд визнав недостовірним. Серед істориків точиться суперечка щодо того, чи свідчення, що вказують на болгарський слід, були правдивими, чи це була одна з багатьох спроб ввести суд в оману. Багато істориків припускають, що серед відвідувачів терориста у в'язниці були представники США та Болгарії, які вплинули на характер його свідчень.

Коли поранений Іван Павло ІІ осів на руки свого секретаря, кс. Станіслава Дзівіша, гвардієць Швейцарської гвардії, що охороняв Папу, Алоїз Естерманн, затулив його власним тілом від можливих подальших пострілів. Папа був притомний, відповідав на питання Дзівіша і молився. Рішення було прийнято блискавично: Іван Павло II втрачав кров і кожна хвилина була на вагу золота. На площі Святого Петра під час аудієнції чергувало семеро лікарів, санітари і медсестри, а також два автомобілі швидкої допомоги з персоналом. Лікарі в автомобіль не потрапили. Анджело Гуджель, папський камердинер, почав розганяти людей. Автомобіль вирушив у бік Воріт Дзвонів. Папамобіль попрямував вулицею Via delle Fondamenta, що огинає базиліку, через тунель до ватиканського двору Бельведера. Івана Павла ІІ привезли до ватиканського відділення Дирекції охорони здоров’я. За розповіддю Артуро Марі, фотографа Папи, Дзівіш, помітивши втрату крові, затиснув рану, що, можливо, врятувало життя його другу. Медбрат Леонардо Порція перев’язав рану. Особистий лікар Папи Ренато Будзонетті, який був на чергуванні, перевірив, чи Папа відчуває ноги, згинаючи їх. На підлогу витекло дуже багато крові.

За спільним рішенням Дзівіша та Будзонетті вибір пав на поліклініку «Джемеллі», розташовану у понад 6 кілометрах від них, де для Папи виділили палату. Іван Павло ІІ ще раніше розпорядився, що в разі хвороби він хоче лікуватися там. Лікарня Святого Духа знаходилась набагато ближче. Туди потрапили Енн Одре, поранена в груди, підшлункову залозу та селезінку, та Роуз Холл із серйозною травмою ліктя. Пізніше вони згадували медсестер і лікарів, які струшували сигаретний попіл на підлогу, персонал, який грав у карти, котів у коридорі та іржаві голки. Роуз Хол була успішно прооперована одним з найкращих спеціалістів країни, а Енн Одре втекла з Італії, щоб американські лікарі виправили наслідки операцій, проведених в Римі. Тому поліклініка Джемеллі була вірним вибором.

Машина швидкої допомоги, яка мала відвезти Святійшого Отця до лікарні, виявилася несправною. Приїхала ще одна – згодом вияснилося, що в ній не працювали звукові сигнали. Близько 17:30 машина виїхала; у супроводі поліції та ватиканської жандармерії вона за рекордно короткий час подолала затори на вулицях Риму за допомогою спецсигналів. У кареті швидкої допомоги було вісім осіб: медбрат подавав кисень і ставив крапельницю, хтось підтримував ноги Папи у злегка піднятому положенні, Будзонетті перевіряв пульс. Їхали також камердинер Гуджель, хірург, професор Енріко Феделе і, звісно, Дзівіш, поруч із самим Папою. Вони чули його молитви «Ісусе, Маріє, Мати моя» та слова прощення в адресу злочинця. В цей час другий секретар Папи, кс. Джон Мегі, попередив бригаду екстреної допомоги про прибуття Папи та організував доставку спеціально підготовленої для Івана Павла II крові, що зберігалась у лікарні Немовляти Ісуса у Римі.

Іван Павло II втратив свідомість перед самою лікарнею. На ліфті його підняли на десятий поверх, де була його палата, але після короткого обстеження та втручання Дзівіша доставили в операційну. Кожна секунда була важливою, жандарми вибили двері, які перегороджували їм шлях. Перед початком операції Дзівіш здійснив для свого приятеля таїнство єлеопомазання. О 17:50 двері операційної зачинились. Професор Франческо Кручітті вбіг в операційну, асистенти одягали його, поки він мив руки. Чотири кілометри він подолав блискавично завдяки допомозі тверезо мислячого поліцейського. В операційній було тридцять осіб, більшість з яких лише заважала. Професор Кручітті мав важке завдання. Щоб зменшити наслідки наскрізної рани крижової кістки і стінки черевної порожнини з сильним крововиливом у порожнину живота, необхідно було очистити черевну порожнину, вирізати 55 сантиметрів кишок, зашити товсту кишку в кількох місцях і зробити переливання крові.

Іван Павло II втратив понад 3 літри крові, тобто близько 60 відсотків. Підготовлена раніше для Папи кров за різними даними або була несумісною, або виявилася лише плазмою. У Папи була дуже рідкісна група крові, проте знайшлись медсестра-черниця і помічник лікаря, які мали таку саму групу і погодилися здати кров. Операція тривала п’ять з половиною годин, її закінчував завідувач хірургічної клініки професор Джанкарло Кастільоні, який спеціально для цього прибув до лікарні з Мілана.

До поліклініки з’їжджалося все більше людей, у т.ч. провідні політики Італії, президент, лідери соціалістів і християнських демократів. Прибув також камерленго, кардинал Паоло Бертолі, відповідальний за оголошення світові інформації про смерть Папи.
На площі Святого Петра вірні напружено чекали новин до пізнього вечора. Невдовзі після замаху четверо священнослужителів з Державного секретаріату Ватикану почали інформувати паломників різними мовами про те, що сталося. Присутній там польський єзуїт кс. Казімеж Пшидатек підбіг до мікрофону і схопивши його, почав розповідати про замах польською мовою. Від паломників з Великопольщі він взяв ікону Матері Божої Ченстоховської з написом «SOS», виготовлену із соломи, і помістив її на папський трон.

Молитва тривала до 22:00 години. О 18:00 до присутніх на площі надійшла інформація про те, що Папа живий, а о 18:47 був опублікований перший прес-реліз. Операція завершилась о 23:35, але ще двадцятьма хвилинами раніше прес-секретар лікарні повідомив про успішний перебіг операції. Близько другої години ночі Папу перевезли до реанімації. Коли він опритомнів, то в першу чергу запитав у Дзівіша, чи вони вже прочитали вечірню молитву. Він думав, що все ще середа, приходив до тями.

Коли поранений Папа залишав площу Святого Петра, Алі Агджа також намагався вибратися звідти. Він знав, що це завдання не з простих. Його пістолет заклинило, тому він зробив так мало пострілів у Папу. Він не міг захиститися від натовпу та поліції – але про це знав лише він. Сестра Летиція й гадки не мала, що зброя більше не становить небезпеки, але все ж побігла за терористом. Згідно з текстом вироку, винесеного Агджі у липні 1981 року, спочатку його схопила сестра, але йому вдалося втекти, потім інший чоловік схопив його за руку, але терорист знову вислизнув. Побачивши озброєного карабінера, він звернув і викинув зброю біля відділення Ватиканської пошти. Лише тоді старший капрал поліції Аугусто Чеккареллі та інші поліцейські його схопили. Однак відповідно до початкових свідчень Алі Агджі та його і сестри Летиції спогадів, саме сестра його затримала і це вона передала його в руки Чеккареллі. За її спогадами, спійманого терориста паломники на площі Святого Петра били кулаками. Агджа згадує, що його також били поліцейські.

Поліцейські забрали його до пікапу та відвезли до відділку поліції. Звідти його перевезли у центральний офіс DIGOS (відділ загальних розслідувань та спеціальних операцій) у Квіриналі. При Агджі було знайдено листа: «Я змушений вбити Папу на знак протесту проти замовчування злочинів світу та смерті тисяч невинних людей, убитих імперіалістичними вбивцями з Америки та Радянського Союзу в багатьох країнах світу – від Афганістану до Сальвадору – або тоталітарними країнами вбивць, які їм служать. У цьому немає жодного мого особистого прагнення чи мети. Просто таким чином я беру на себе завдання інформувати світову громадськість про певні прагнення, які не можуть привернути увагу західної преси і які є основними вимогами тисяч людей (...)». Далі автор перерахував вимоги до ООН та світової спільноти щодо вирішення проблем голоду, прав людини та ядерної загрози. За деякими даними, у нього був також листок із номерами болгарських установ та квартир у Римі. Пізно ввечері прокурор розпочав перший допит. Агджа дав досить розгорнуті свідчення про своє минуле у Туреччині, перебування в Болгарії та на Близькому Сході.

Якщо у Агджі були спільники, то вони зникли з площі Святого Петра та околиць, не привертаючи до себе уваги. Пізніше світ облетіли фотографії, на яких буцімто зображено Антонова на площі Святого Петра або Челіка під час втечі, але їхні особи так і не були ніколи встановлені. Проте був виявлений один дивний факт: у день нападу о 19:00 від посольства Болгарії від’їхала велика вантажівка. Використання вантажівок посольством було дуже рідкісним. Крім того, експортне оформлення цього автомобіля відбулося в посольстві 12 і 13 травня, задовго до від’їзду – це був єдиний випадок такого виду митного оформлення в цьому році, зазвичай воно відбувається на митниці. Чи це була вантажівка, яка, за свідченнями Агджі, мала безпечно вивезти його з країни? Для прихильників тези про існування болгарських замовників замаху ‒ це вагомий аргумент.

Багато фактів промовляє на користь «болгарського сліду», але у цієї теорії також є численні противники. Одним з них був сам Іван Павло ІІ, який заявив, що ніколи не вірив у правдивість цих свідчень. Дехто підозрює, що болгарських спільників Агджі вигадало ЦРУ, яке якимось чином переконало терориста звинуватити Айвазова та Антонова. Болгарія перебувала в зоні впливу СРСР, і для американських служб могло бути вигідним скерувати підозри щодо замовлення замаху на комуністів. З’явилось багато гіпотез щодо інших можливих замовників Агджі: це могли бути концерни з виробництва зброї, італійська мафія, італійські комуністичні терористи, ісламські фундаменталісти, турецька розвідка, ЦРУ чи спецслужби Польської Народної Республіки. Деякі з них базуються на певних фактах, інші є лише пустими фантазіями. Поки що відомо одне – Агджа, безумовно, діяв не один, та лише він був засуджений у цій справі.