> Publikacje JP2online> 4. Pontyfikat, lat...> Міркування Івана П...

Міркування Івана Павла II про Різдво

«Облатка — це хліб примирення. (...) Якщо Бог примиряється з нами, то я, людина, мушу примиритися зі своїм братом. Ми ділимося цією облаткою з різними людьми, іноді дуже близькими нам, з якими нас багато чого об’єднує, але інколи то те, то інше розділяє. І ділимося з далекими людьми, з якими у нас мало спільного».

Різдвяний вертеп на площі Святого Петра у Ватикані.

Прокрутіть часову шкалу

1223

Перші ясла у Греччо (Італія) було встановлено на прохання св. Франциска Ассізького; початок традиції різдвяного вертепу.

кінець XV ст.

Початок традиції різдвяних ялинок; перші згадки походять з Німеччини (Ельзасу).

1969

Папа Павло VI вперше благословив фігурки Дитятка Ісуса з домашніх ясел, принесені дітьми на площу Святого Петра у третю неділю Адвенту; цей звичай зберігся до нині.

1982

На прохання Івана Павла II вертеп та ялинку вперше розміщують на площі Святого Петра в Римі.

1997

До Ватикану потрапляє ялинка з Польщі, з «Ксєнжувки».

Нова традиція

Традиційне святкування Різдва в Італії відрізняється від звичного святкування у Польщі. На Апеннінському півострові, як і в багатьох країнах світу, святкують, вітають одне одного та обмінюються подарунками не у Святвечір, а на Різдво – 25 грудня. Немає звичаю ділитися облаткою під час святкової пісної вечері. Вечеря напередодні Різдва часто проходить у святковій атмосфері, але не є центральним елементом святкування. Зовсім іншими також є страви – вони представляють середземноморську кухню, яка відрізняється, в залежності від регіону.

Після того, як впродовж багатьох століть папський престол обіймали лише італійці, поява поляка в Апостольській столиці викликала неабиякий ажіотаж у багатьох сферах, зокрема, у сфері різдвяних звичаїв. Папа не мав наміру відмовлятися від рідних традицій і святкував Святвечір зі своїми колегами так само, як робив це раніше у Кракові.

Колядування до упаду

Гуральська капела у залі Павла VI на традиційній зустрічі напередодні Різдва у 1996 році. Фото Архіву CMJP2

Кароль Войтила вбачав велику цінність і глибокий сенс саме у польських різдвяних традиціях. Ось що він казав про колядки, коли був архієпископом Краківським, у 1973 році, під час зустрічі з єзуїтською академічною спільнотою: «Різдво у Польщі – це дещо особливе. (...) Я вважаю, що у ньому по-особливому проявився геній польської душі – у переживанні Різдва, у всьому тому, що це переживання Різдва сформувало в історії нашої релігійності, християнства та культури. (…) Не випадково в Польщі так багато колядок, безперечно, набагато більше, ніж у традиції інших народів. Це не випадковість. Це дуже точний доказ специфіки польської душі, специфіки її ставлення до втіленого Бога, до таємниці Втілення».

Цю специфіку він вбачав у співанні колядок, які обожнював. Будучи митрополитом Краківським, Войтила запрошував широке коло знайомих на колядування до єпископського дому, що на вул. Францішканська 3. Святкові співи звучали й в інших місцях, наприклад, у домівках його друзів, родини Цесельських та Позняків. «Ми колядували до упаду, співаючи всі куплети до кінця. Він це страшенно любив, щороку взимку відвідував нас у період колядування», – згадує Марія Позняк. Ще тоді він любив співати другим голосом і складати куплети, щойно вигадані для конкретної ситуації чи адресовані присутнім, передусім, на мелодію гуральської різдвяної пісні „Oj, Maluśki, Maluśki” («Ой, Маленький, Маленький»).

Теологія колядок

Колядники-гуралі на площі Святого Петра у Ватикані.

У Ватикані у Папи був свій улюблений пісенник з колядками, з якого він із запалом співав разом зі своїми гостями впродовж усього періоду свят – як у Ватикані, так і в Кастель-Гандольфо. «Я навіть не злічу цих зустрічей», – згадував секретар Івана Павла ІІ, архієпископ Мєчислав Мокшицький. Таким завзятим колядуванням з оточенням та гостями він не лише заспокоював свою тугу за батьківщиною та продовжував традицію, яку започаткував ще будучи молодіжним пастирем, але й заглиблювався у сенс та значення Різдвяних свят.

Колядування дуже просто можна сприйняти лише як елемент для створення святкової атмосфери та веселої розваги. Спільний спів приносить радість і зближує людей. Проте Іван Павло ІІ звертав увагу також на глибину думок і смислів, вкладених у тексти польських колядок. Під час святкової зустрічі з паломниками з Польщі у 1996 році він говорив про колядку „Bóg się rodzi” («Бог рождається»): «Бог рождається, міць слабшає, Господь небес явився! Вогонь дужчає, сяйво темніє, має межі Нескінченний». Цими словами поет описав таїнство втілення Сина Божого. Використовуючи протиставлення, він висловив те, що є істотним для цього таїнства: ось нескінченний Бог, приймаючи образ людини, тим самим, прийняв цю обмеженість, завершеність, яка притаманна істоті».

Хліб примирення

Традиційна зустріч з поляками напередодні Різдва у залі Павла VI - 1990 рік.

Ще одним специфічним польським звичаєм, культивованим Іваном Павлом ІІ у Ватикані, була традиція ділитися облаткою. Він символічно ділився нею з паломниками, які прибули з Польщі, під час традиційної зустрічі з ними у залі Павла VI за кілька днів до Різдва. Також він мав звичку додавати облатку до вітальних листівок, які надсилав з нагоди Різдва. Він особисто ділився облаткою зі своїми колегами під час традиційної вечері у переддень Різдва, 24 грудня. Мабуть, спочатку це обурювало західноєвропейське вище духовенство, яке, не знаючи цього звичаю, асоціювало облатку з гостією.

Цей звичай відповідав його розумінню Різдва не лише як літургійного відзначення свята, але й як часу загальнолюдського примирення, братерства та заклику до миру. У 1983 році він говорив про це так: «Облатка — це хліб примирення. (...) Якщо Бог примиряється з нами, то я, людина, мушу примиритися зі своїм братом. Ми ділимося цією облаткою з різними людьми, іноді дуже близькими нам, з якими нас багато чого об’єднує, але інколи то те, то інше розділяє. І ділимося з далекими людьми, з якими у нас мало спільного (...) У цій облатці ми стаємо братом і сестрою. Братами і сестрами, якими нас бачить Бог».

Вільне місце

Традиційна зустріч з поляками напередодні Різдва у залі Павла VI - 1990 рік.

У польській традиції Святого вечора важливе місце займає особливе приготування столу до вечері. Дванадцять традиційних пісних страв, сіно та облатка. До цього всього, за столом лишають вільне місце. Цей звичай пояснюють по-різному – дехто вбачає у ньому данину пам’яті померлим, які разом з нами мають брати участь у вечері, а в традиції прикордонних областей – «кресів» – іноді говорять про очікування вигнанця, який повертається з Сибіру. Та головним сенсом, безперечно, є звичайна людська відкритість до ближнього, що перебуває у нужді. Тож у Ватикані, за святковим столом Івана Павла ІІ, незважаючи на велику кількість присутніх, завжди залишалося вільне місце.

Про те, як розумів його значення Папа, ми можемо дізнатися з його послання під час зустрічі з поляками напередодні Різдва у 1992 році: «Згідно з нашою тисячолітньою різдвяною традицією, що стосується тієї порожньої тарілки з облаткою, яку на Святвечір ставлять на стіл для випадкового незнайомця, невідомого гостя. Це особливий гість, гість, який з-під серця матері хоче приєднатися до своєї родини. Чи можна зачинити перед ним двері, не наражаючи себе на жахливі докори сумління? Дати йому померти? Нехай помре з голоду? Дати померти на морозі?». І далі: «Існують, звісно, різні інші форми, у яких слова Євангелія від Івана можуть повторюватися. Це, безумовно, так. Безперечно, це також має системний вимір. Хіба система людського, соціального та економічного життя не може бути такою, що дехто в ній залишається за дверима?».

Вертеп і ялинка

Іван Павло ІІ біля шопки на площі Святого Петра. Фото Архіву CMJP2

Крім специфічно польських звичаїв, є й такі, які в Італії не викликали здивування. Традиції прикрашати святкову ялинку, започаткованої в Німеччині, дотримуються і на Апеннінському півострові. Різдвяні вертепи відомі по всій Європі, а відтворення сценки Різдва Христового за участю живих тварин походить із самого центру Італії – ідея створення такого вертепу вперше виникла у св. Франциска у Греччо, 1223 р. Тому ані ялинка, ані краківські шопки, велика кількість яких з’являлася в апартаментах Івана Павла ІІ у період свят, не були дивиною.

Резонанс, однак, викликало публічне встановлення величезної ялинки та вертепу на площі Святого Петра в 1982 році, яке, за чутками, було визнане деким з італійського духівництва як неналежне з огляду на поважність місця. Але врешті-решт від цього звичаю не тільки не відмовилися, але й зробили його щорічною традицією. Відтоді щороку ялинка на площі Святого Петра була подарунком щоразу іншого європейського регіону. Черга Польщі надійшла у 1997 р. До Ватикану тоді прибула ялина з саду «Ксєнжувки» - реколекційного дому в Закопане.

Для Івана Павла II прикрашене дерево також мало глибоке значення: «Воно символізує цінність життя, адже взимку завжди зелена піхта – є символом життя, яке не вмирає. (...) вона нагадує «дерево життя», постать Христа, найбільший дар Божий людству», — підкреслив Папа у роздумах перед молитвою «Ангел Господній» 19 XII 2004 р. В іншій промові він вказував на взаємозв’язок різдвяної ялинки з деревом хреста.

Заклик до миру

Послання Urbi et Orbi 1996 року. Фото Архіву CMJP2

Офіційні папські промови у період Різдва Христового були не менш важливими, ніж святкові звичаї. Опівнічна різдвяна меса – це давня традиція, яка об’єднує християн різних конфесій. Проводиться на площі Святого Петра і завжди збирає незліченні юрби людей.

Урочисте послання Urbi et Orbi, яке виголошується на Різдво з лоджії базиліки, є елементом свят, набагато старшим за понтифікат Івана Павла ІІ, проте за його часів це послання часто набувало форми поетичної молитви. Воно транслювалося ЗМІ по всьому світу і було для нього ще однією нагодою звернутися із закликом до миру, особливо важливим у різдвяний період. Іван Павло II зазвичай вказував на конкретні події, молячись, наприклад, за жертв конфліктів у Дарфурі чи Іраку. Після виголошення послання та перед тим, як дати апостольське благословення, польський Папа вітав вірян кількома десятками (наприкінці свого понтифікату – аж 62-ма) мовами.

Багато з цих промов і гомілій, які слухали незліченні натовпи вірних, були визначальними для стилю понтифікату Івана Павла ІІ. Фрагмент останнього послання Urbi et Orbi, виголошеного 25 грудня 2004 року, є дуже зворушливим прикладом:

«Поряд з шопою, в якій ти беззахисний лежиш,
нехай припиниться всяке насильство,
яке поширюється, завдаючи невимовних страждань;
нехай згаснуть численні вогнища напруження,
які загрожують початком відкритих конфліктів;
нехай поглибиться бажання шукати мирних рішень,
з повагою до законних прагнень людей і народів».

З часів понтифікату Павла VI укорінився також звичай на Новий рік святкувати Всесвітній день миру та виголошувати з цієї нагоди щорічне папське послання, який продовжив й Іван Павло ІІ, наголошуючи у своїх промовах на конкретних викликах для миру, таких як відсутність релігійної свободи або необхідність боротьби з бідністю.

Благословення Папою вірних під час читання «Ангела Господнього» 12 грудня 1999 року.

Цитати Івана Павла ІІ про Різдво Христове

Про ялинку:

«Таким чином, ялинка говорить, що життя «завжди зелене», коли стає даром, не так через речі, як через самовіддачу: у дружбі та щирій любові, у наданні братньої допомоги та прощенні, у спільному проведенні часу і вмінні слухати один одного» (19 XII 2004 р., роздуми перед молитвою «Ангел Господній»).

Про вертеп:

«Маленький чи великий, простий чи витончений, вертеп є близьким нам і дуже вимовним образом Різдва Христового. Він належить до нашої культури та художньої традиції, та, передусім, – це знак віри в Бога, який у Вифлеємі «оселився серед нас» (пор. від Івана 1:14)» (12 XII 2004 р., роздуми перед молитвою «Ангел Господній»).

Про облатку:

«Облатка — це хліб примирення... Бог приходить до людини, Бог пропонує нам примирення з собою... І звідси народжується якби перша відповідь людини. Якщо Бог примиряється з нами, якщо Христос народжується у Вифлеємі, то я, людина, мушу примиритися зі своїм братом» (1 I 1983 року, слово до поляків, які прибули на День молоді до Риму).

Про вільне місце за столом:

«Це прекрасний звичай залишати одне вільне місце за столом для того, хто може прийти з дороги, для незнайомця. Ці прості жести дуже багато значать. Вони символізують доброту людського серця, яке в іншій людині – особливо, нужденній – вбачає присутність Христа і закликає огорнути брата і сестру атмосферою родинного тепла, відповідно до старопольського: «Гість у дім – Бог у дім» (20 XII 1998 р., промова під час зустрічі з поляками напередодні Різдва).

Про дитя в яслах:

«Ось символ Різдва: беззахисне немовля, яке жіночі руки загортають у злиденні пелюшки і вкладають в ясла» (25 XII 2002 р., гомілія під час різдвяної меси).

«Немовля, що лежить у бідних яслах: ось Божий знак. Минають століття і тисячоліття, але знак залишається і промовляє також до нас, чоловіків і жінок третього тисячоліття. Це знак надії для всієї людської родини; знак миру для тих, хто страждає від різних конфліктів; знак свободи для бідних і пригноблених; знак милосердя для тих, хто потрапив у порочне коло гріха; знак любові і розради для кожного, хто відчуває себе самотнім і покинутим.
Це маленький і непомітний знак, скромний і мовчазний, але багатий силою Божою, що з любові став людиною» (25 XII 2002 р., гомілія під час різдвяної меси).