Кароль Войтила та священники-робітники

Першою тривалою зупинкою на їхньому маршруті був Марсель. У місті з одним з найбільших портів Європи докерів не бракує. Однак Кароль Войтила та Станіслав Старовєйський шукали конкретного – його звали Жак Льов і він був домініканцем. Отець Льов вже 6 років працював докером. Він прославився опублікованим у 1943 році опитуванням про життя марсельських портових робітників, в якому показав бідність та умови праці своїх колег. Коли він познайомився з Войтилою, він вже рік як був парафіяльним священником у Ла-Кабюсель.

Льов згадував, як під час обіду один з робітників назвав священників «свинями, які використовують інших». Ксьондз працював там, як і всі, одягнений у робітничий комбінезон, тому колеги не знали, з ким мають справу. «Ти знаєш священника з Кабюселя?» – запитав він. «Ні». «Це я», – промовив Льов, пояснивши, що робота в доках для нього – це наслідування Христа ‒ у стражданнях, розділених з бідними. Священники-робітники намагалися жити, як їхні колеги з фабрик. Вони працювали повний робочий день, часто понад сили. Жак Льов згадував, що він насилу міг переносити доручені пакунки. Інший священник-докер, Мішель Фавро, загинув, роздавлений тонною деревини в доках Бордо.

Для багатьох з них таке фізичне навантаження призвело до залишення священства. Виснаження часто заважало їм виконувати священницькі обов’язки – молитися та відправляти щоденні богослужіння. Участь у долі робітників нерідко призводила також до втягнення в класову боротьбу, у профспілки та протести. У 1952 році за участь у демонстрації двох священників побили та заарештували. Таким чином, експеримент зі священниками-робітниками призвів до великої кількості напружених ситуацій і постійних перевірок щодо того, чи священники, які в ньому брали участь, не забули про своє духовне служіння. З цієї причини його навіть тимчасово було призупинено Папою Пієм XII. Частина священників-робітників тоді залишила свою роботу на користь Католицької церкви заради Французької комуністичної партії.

Жак Льов був одним з неформальних лідерів руху. Перші священники, які вирішили поєднати душпастирське служіння з роботою на заводі, з’явилися ще до війни. Під час Другої світової війни у французькій Католицькій церкві посилилось відчуття відірваності від реалій життя промислових робітників. Кілька сотень священників було відправлено до французьких примусових робітників до Третього рейха, де вони виявили, що християнська культура серед цього прошарку більше не існує: «Моя латинь, літургія, теологія, меса, мої молитви, священницьке вбрання – все це робило мене для них кимось іншим, якимсь цікавим явищем, кимось схожим на попа чи японського бонзу», – згадував один з цих священників. У 1943 році архієпископ Парижа заснував спеціальну семінарію для підготовки священників до роботи серед робітників, в якій одним з елементів навчання було стажування на заводі. Наступного року перші священники почали працювати на промислових підприємствах Парижа.

Наступним етапом подорожі Кароля Войтили став Париж. Під час свого більш ніж двотижневого перебування там він познайомився з теоретиком нового руху – кс. Жоржем Мішонно, автором книги «Парафія – місіонерська громада» – доповіді про роботу у віддалених передмістях Парижа. Войтила відвідував його у його парафії в Коломбі, на околиці Паризької агломерації. Він побачив священників, які намагалися уподібнити своє життя до життя парафіян. Серед них було прийнято жити на рівні трохи нижчому ніж рівень життя мешканців та повністю відмовитися від плати за душпастирське служіння. Священники утримували парафію за рахунок добровільних пожертв, а жили з фізичної праці. «Спільна робота ламає вороже ставлення, об’єднує колективною зайнятістю, певною спільністю життєвих інтересів», – писав кс. Войтила у «Tygodnik Powszechny». Його приваблював релігійний мотив роботи пліч-о-пліч з парафіянами, на який вказували священники-робітники: під час богослужіння священник приносить на вівтарі жертву, в яку має бути включено весь труд вірян. Безпосередня участь священника в їхній щоденній праці може дозволити йому «більш особисто поєднати цю жертву з усім, що його оточення може пожертвувати Небесному Отцю».

Дев'ятьма роками раніше - у 1938 році - 75 000 молодих робітників у беретах та уніформах зібралися на Parc des Princes у Парижі. Вони тримали смолоскипи та стяги. Як писав журналіст британського періодичного видання «Тайм», їх було б важко відрізнити від комуністичної молоді, якби не те, що всі вони стали на коліна перед хрестом у присутності архієпископа. Це були члени Jeneusse ouvrière chrétienne (JOC; фр. Християнська робітнича молодь) ‒ католицької робітничої організації, що активно розвивалась (у Європі вона налічувала близько пів мільйона членів), які зібралася, щоб відсвяткувати річницю створення свого руху.

Кс. Кароль Войтила залишив Париж на початку серпня 1947 р. і прибув до Бельгії, щоб дізнатися про діяльність JOC у місці утворення цієї організації – у Брюсселі, у парафії кс. Йозефа Кардейна, її засновника. У той час здавалося, що JOC є найкращою відповіддю Католицької церкви на секуляризацію робітників і посилення серед них впливу марксизму. Священники-робітники часто походили саме з JOC, але сам Кардейн був противником цього руху. «Священник-робітник ніколи не зможе стати справжнім робітником, тому що він у будь-який момент може перестати ним бути», — стверджував він. У JOC священники мали виконувати душпастирські завдання, а створення справедливої культури, заснованої на католицькому соціальному вченні, Кардейн хотів залишити молодим членам.
Він вважав, що добре освічена молодь здатна змінити світ довкола себе. Він рекомендував їм застосовувати метод «дивись-оцінюй-дій», згідно з яким вони мали в малих групах вчитися уважно приглядатися проблемам інших, спільно їх аналізувати та вживати заходів для відновлення справедливості.

Войтила мав нагоду познайомитися з харизматичним засновником JOC у Римі, оскільки Кардейн багато разів відвідував Бельгійську колегію. Його погляди часто викликали суперечливу реакцію, оскільки його підозрювали у симпатіях до марксизму. Кардейн і справді інтенсивно вивчав роботу Карла Маркса, коли під час Першої світової війни його заарештували за патріотичну діяльність. У 1919 році він заснував рух молодих синдикалістів, чим викликав спротив з боку частини Католицької церкви, однак згодом почало з’являтися все більше слів визнання. «Нарешті прийшов хтось, хто розповідає мені про маси!» – сказав про нього Папа Пій XI і назвав його роботу «автентичною моделлю» соціальної активності. Після війни він здійснював діяльність вже при цілковитому схваленні Католицької церкви. Він зробив великий внесок у зміст обговорень Другого Ватиканського Собору. Незадовго до своєї смерті в 1967 році він отримав сан кардинала. У 2014 р. розпочався процес його беатифікації.

Кароль Войтила був дуже вражений його діяльністю. У Брюсселі він жив у квартирі, що належала JOC, і близько познайомився з цією організацією. У вересні він переїхав до району Шарлеруа, де місяць пропрацював священником робітничих середовищ для Польської католицької місії в Бельгії. Тиждень жив серед шахтарів у містечку Перон-ле-Бенш. Він намагався брати якомога активнішу участь в їхньому житті, спускався в шахту, допомагав хворому, який у шахті втратив здоров’я. За місяць він зумів зблизитися зі своїми тимчасовими парафіянами і – як згадував кс. Станіслав Старовєйський – «з ним палко прощалися».

Останньою зупинкою у великій подорожі Войтили був Арс, невеличке містечко поблизу Ліона, де сто років тому настоятелем був святий Жан-Марі В’янне, відомий своєю повною відданістю своїм парафіянам. Багато років потому в інтерв’ю Андре Фроссару Іван Павло II сказав: «Якби Жан В’яне жив у наш час, він, безперечно, намагався б перенести весь героїзм священницького життя, весь цей євангельський радикалізм, яким була сповнена його постать, у контекст умов сучасного апостольства та пастирського служіння. Чи можна припустити, що він став би священником-робітником? Мабуть можна, якщо врахувати той євангельський радикалізм, що міститься також у цій концепції священницького життя».

Це було в 1982 році, а в 1985 році на могилі кардинала Йозефа Кардейна у Брюсселі Іван Павло II сказав: «Те, що найбільше вражало в особистості Кардейна, так це його велика любов до робітників та їхніх сімей. Будучи вікарієм, тут, у Лакені, він зібрав молодих робітників і робітниць, об’єднав навколо себе і додавав сміливості цим людям, не здатним самостійно вибратися зі свого скрутного становища». Під час написання енцикліки «Laborem exercens», опублікованої в 1981 році, в якій він підняв тему людської праці, для Івана Павла II все ще живими були ті спогади з юності. Праця священників Жака Льова, Жоржа Мішонно та Йозефа Кардейна, за якою він із захопленням спостерігав під час довгої відпустки 1947 року, глибоко запала йому в пам’ять.

Не можна стверджувати про безпосередній вплив цих вражень на зміст енцикліки. Проте подорож Західною Європою для молодого священника була важливим етапом на шляху до кращого розуміння питання праці. У турботі про гідне ставлення до робітників, яка проглядається в енцикліці, чути відгомін боротьби за краще життя робітників його наставників того періоду. Їхнє шанобливе ставлення до простої монотонної роботи, як-от робота докера або працівника потокової лінії, прослідковується у словах енцикліки: «Виходячи з того, що різні роботи, які виконують люди, можуть мати більшу чи меншу предметну цінність, слід, однак, підкреслити, що кожна з них вимірюється, перш за все, мірою гідності самого суб’єкта праці, тобто особи: людини, яка її виконує». А міра людської гідності безмежна – «молодий робітник дорожче всього золота світу», як повторював кс. Йозеф Кардейн.

Та найголовніше, вже на цьому ранньому етапі пізнання світу праці кс. Кароль Войтила помітив, що праця, хоча й має велику цінність, ніколи не є самоціллю. Як він писав у статті про священників-робітників для Tygodnik Powszechny, робота має служити формуванню культури, «нового типу християнської культури». Тож роль трудящої людини він бачив так, як це пропонував Йозеф Кардейн у методі «дивись – оцінюй – дій»: метою людської діяльності, метою кожної роботи має бути побудова справедливості в соціальному та особистому вимірах: «Праця є благом людини – благом її людяності, – тому що завдяки праці людина не тільки перетворює природу, пристосовуючи її до своїх потреб, але й реалізує себе як людину, і певним чином «стає більш людяною».