Іван Павло ІІ та справа Галілея

Іван Павло ІІ приділяв багато уваги справі Галілея. Вперше він публічно згадав великого астронома 10 листопада 1979 року під час промови на 100-річчя від дня народження Ейнштейна. У ній він висловлював жаль з приводу того, що Католицька церква не завжди надавала природничим наукам належної автономії. Він також визнав, що Галілей зазнав багато страждань від представників та інституцій Католицької церкви. Однак всупереч поширеній думці, яку вперто повторюють ЗМІ, Іван Павло ІІ не вибачався за страждання, заподіяні Галілею, і тим більше не реабілітував його. Жаль про помилки у справі Галілея висловив вже Другий Ватиканський Собор у конституції «Gaudium et spes». Реабілітація поглядів астронома відбулася в Католицькій церкві у першій половині ХІХ ст., коли його твори зникли з переліку заборонених книг. Зрештою, Іван Павло ІІ добре усвідомлював, що в очах світу саме Католицька церква, а не Галілей, потребує реабілітації.

У 1981 році на прохання Івана Павла II була створена комісія з приводу справи Галілея з метою «чесного, на підставі історичних джерел і з урахуванням доктрин і культури епохи, розгляду цілісної проблеми Галілея». Результатом її роботи стали 11 книг і тематична видавнича серія, а надання доступу до архівів вченим, які не входили до складу комісії, сприяло появі багатьох інших публікацій. Урочисте завершення роботи комісії відбулося у 1992 році. Папа доступно пояснив, чому він вперто повертався до справи, яка, здавалося б, давно закрита.

По-перше, йшлося про встановлення відповідних меж компетенції для природничих наук, філософії та теології, а також про відповідні відносини між цими сферами, роздумами над дійсністю. По-друге, Іван Павло ІІ закликав до розвінчування міфу про Галілея, який з часів просвітництва був «символом нібито заперечення Католицькою церквою наукового прогресу». «Трагічне взаємне непорозуміння було витлумачено як вираження конститутивного протиріччя між наукою та вірою».

Навколо Галілея виникло багато міфів. Він став для суспільної свідомості коронним доказом ворожого ставлення Католицької церкви до науки. Сучасна Європа, в якій відбуваються секуляризаційні процеси, стала місцем народження нової віри – віри в науку, яка, на думку багатьох мислителів, мала пояснити людям світ і зробити їх щасливими. Деякі з філософів Просвітництва вважали, що це означає неминучий конфлікт з домінуючим доти християнством. Вони добре знали, що для отримання переваги в цьому конфлікті їм потрібні, подібно до Католицької церкви, свої символи, прапори та своїх мучеників. У цьому контексті поширився міф про Галілея як мученика науки. Ось що про це сказав Вольтер:«(...) великий Галілей після виповнювання йому вісімдесяти років провів решту своїх днів у темницях інквізиції, тому що він незаперечно довів рух Землі».

Жодне з цих слів не відповідає дійсності. Галілей не дожив до вісімдесяти років, ймовірно, він жодної хвилини не провів у в'язниці інквізиції, а його докази про рух Землі були не тільки недостатніми, але часто навіть фальшивими. Досі поширена помилкова думка, що Галілея катувала інквізиція (так стверджувало 97 відсотків студентів з усіх країн-членів Європейського Союзу, опитаних під час дослідження, організованого Європейським парламентом). Багато хто стверджує, що великого астронома спалили на вогнищі (майже третина опитаних).

Католицька Церква дійсно завдала кривди Галілею, проте дискусії про масштаби цієї кривди не торкаються суті проблеми. Суть міфу глибша за просте спотворення фактів про судовий процес і вирок. У просвітницькій пропаганді прикрашення цієї історії мало створити чітке протиставлення між нібито надзвичайно жорстокою інквізицією та беззахисним геніальним вченим. Показати ці події у чорно-білих тонах, як боротьбу Галілея ‒ представника світу чистої науки і проголошувача очевидної істини ‒ з інквізицією, символом бездумної віри і середньовічної темряви. Тим часом Галілей не бачив найменшої суперечності між наукою та вірою, а римська інквізиція захищала погляд, який досі широко поширений у світі науки.

За 90 років між публікацією De revolutionibus orbium coelestium і вироком Галілею теорія Коперника досі була неспроможна переконати всю наукову спільноту. Серед вчених й досі поширеною була думка, яка здавалася очевидною для будь-якого простого спостерігача за небом: небесні тіла рухаються навколо нерухомої Землі. Наукову модель Всесвіту, в основі якої лежить це переконання, у ІІ столітті створив Птолемей. Дедалі точніші спостереження за небом означали, що для пояснення руху планет і зірок навколо Землі необхідно було створювати все більш складні моделі. На цьому тлі система Коперника була надзвичайно елегантною і простою, але далекою від правильного зображення обертання небесних тіл. Протягом наступних чотирьох десятиліть лише кілька людей у світі визнали цю теорію вірною. Пізніше наступні відкриття та розрахунки, особливо Галілея та на кілька років молодшого Йоганна Кеплера, сприяли тому, що геліоцентрична теорія ставала все більш імовірною. Однак серед сучасників Галілея її відкидали видатні вчені, в т.ч. Френсіс Бекон, який поряд з Галілеєм вважався одним із засновників сучасного наукового методу.

Теорія Коперника значно спростила астрономічні розрахунки, але водночас ніби перевернула з ніг на голову весь загальноприйнятий погляд на світ. Система Птолемея підтвердила картину світу, описану Аристотелем, ‒ найбільшим філософським авторитетом того часу. Космос поділявся в ній на дві частини: підмісячну ‒ швидкоплинну, і надмісячну ‒ ідеальну. У свою чергу, погляди Аристотеля стали основою філософії св. Фоми, яка справила такий великий вплив на доктрину Католицької церкви, що наслідки її заперечення було важко передбачити. Крім того, що є найважливішим для справи Галілея, переконання про центральне місце Землі у Всесвіті ніби підтверджується Святим Письмом. «Сонце сходить і заходить, і поспішає повернутися до місця свого» (Екл. 1:5), «Воно [сонце] сходить на краю неба й обігає його на іншому кінці» (Пс 19:7) або «Сонце зупинилося посеред неба» (Іс. Нав. 10:13) - ці старозавітні цитати були важливими аргументами для прихильників геоцентричної теорії.

Птолемеїв образ Всесвіту був недосконалим, але коли він був прийнятий, здавалося, що він примирив науку, філософію та теологію. Не дивно, що спроби Галілея заперечити його зустрілися з опором. У 1614 році його наукові супротивники переконали відомого домініканського проповідника Тммаса Качіні прочитати у Флоренції проповідь проти «секти математиків», провідним представником якої мав бути великий астроном. Галілея звинуватили в єресі.

Для Галілея протиріччя між Біблією, яку він вважав безпомилковою, і доведеними науковими істинами було немислимим. Тож йому довелося протиставити свої переконання про рух Землі усталеній інтерпретації фрагментів Старого Завіту. З цією проблемою він зіткнувся у грудні 1613 року. Під час сніданку у його колишнього учня, великого герцога Тосканського, зав’язалася дискусія із запрошеними вченими про сумісність геліоцентричної теорії зі Святим Письмом. Мати герцога, Крістіна Лотаринзька, сумнівалася, чи вдасться поєднати нову теорію з описом дива зупинки сонця, що міститься у Книзі Ісуса Навина. Галілей, дізнавшись про сумніви своєї покровительниці, написав листа, в якому пояснив свою позицію: «Святе Письмо у жодному разі не може брехати чи помилятися, воно завжди стверджує абсолютну і беззаперечну істину.(...) проте можуть помилятися – і багато в чому – дехто з тих, хто тлумачить Святе Письмо».

Цей лист завдав Галілею багато клопотів. У ньому він окреслив правильні, на його думку, відношення між природничими науками і Святим Письмом. Серед іншого у ньому він писав, що багато фрагментів Біблії не можна тлумачити буквально, щоб уникнути обвинувачень у єресі. У таких випадках потрібно використовувати переносне значення стосовно духовних справ. Питання віри становлять справжній об’єкт біблійного одкровення, а закони природи слід досліджувати, спостерігаючи за проявами природи, в якій «Бог відкривається не менш чудово, ніж у священних висловлюваннях Святого Письма».  Тому в дискусіях про природничі проблеми буквальне значення Святого Письма «повинно братися до уваги останнім», оскільки мова Біблії неоднозначна, а природа «непримиренна і незмінна з точки зору даних їй законів». Більше того, як він пояснив пізніше у листі до герцогині Крістіни Лотаринзької, лише закони природи, точно доведені, можуть дозволити правильну інтерпретацію тих фрагментів Святого Письма, у яких йдеться про фізичні явища.

Могло здатися, що він ставив природничі науки вище теології. Галілей, однак, визнавав серед наук «королівську гідність теології», тільки розумів її інакше, ніж багато хто з його сучасників. За його словами, гідність теології ґрунтувалася на благородстві предмета цієї науки. Він виступав проти переконання, що теологія, як вища наука, може визначити істинність тез з інших дисциплін, не застосовуючи їхню методологію. Таке жорстке відокремлення богослов'я від інших наук – загальноприйняте сьогодні – зустріло спротив з боку органів влади Католицької церкви.

Листи Галілея про сумісність геліоцентризму зі Святим Письмом були відомі громадськості. Вони стали предметом міркувань найвищих сановників Католицької церкви. Серед інших ними зайнявся кардинал Роберт Беллармін. У листі до іншого прихильника геліоцентризму, кармеліт Паоло Фоскаріні визнав, що якщо буде доведено рух Землі навколо Сонця, необхідно буде перевірити попереднє тлумачення тих уривків Святого Письма, які нібито свідчать про рух Сонця. "Однак я не вірю, що такий доказ існує, поки його мені не буде представлено", — написав він.

У листі до герцогині Крістіни Галілей стверджував, що в основу геліоцентризму можна покласти «очевидні експерименти та неспростовні докази». Однак навести такі докази він не зміг ні в листах, ні в публікаціях, ні в розмовах з ученими під час розслідування інквізиції. Його спостереження плям на Сонці, супутників Юпітера та фаз Венери були новаторськими, але вони не довели руху Землі (це було доведено лише через два століття після смерті Галілея). У суперечці з вченими Римської колегії Галілей стверджував, що такі докази можна отримати, спостерігаючи за морськими припливами, але він спирався на неправильне тлумачення цього явища.

На цій підставі Беллармін радив прихильникам геліоцентризму розглядати свою теорію як гіпотезу і використовувати її лише як модель для полегшення обчислень в астрономічних спостереженнях. У листі до о. Фоскаріні Беллармін писав: «Якщо є сумніви, не слід відкидати Святе Письмо, яке інтерпретували римські папи». У Католицькій церкві існувало правило, що загальна згода римських пап перших століть християнства щодо тлумачення того чи іншого фрагмента Святого Письма є обов’язковою. Отці Церкви думали про рух Сонця навколо Землі те саме, що й усі їхні сучасники, — що це очевидна істина. Галілей стверджував, що папи, коли писали про рух Сонця, висловлювались не як вчителі, а лише повторювали загальну думку. Однак аргументи не знаходили відгуку. Галілей, як мирянин, який не займався професійно теологією, не міг розраховувати на підкорення йому у цьому питанні.

У 1616 році Католицька церква заборонила доводити істинність геліоцентричної теорії як недоведеної і водночас такої, що суперечить традиційному тлумаченню Святого Письма. Галілею було призначено покарання у вигляді мовчання щодо найдорожчої для нього справи. Коли він все ж спробував висловитися щодо неї, його покарали ув'язненням.

Публіцисти висувають багато аргументів на захист Католицької церкви. Згадується, що до вченого поставилися поблажливо. Відбуваючи покарання в палацах і на приватній віллі, він приймав учених і проводив дослідження. Розкриваються гріхи Галілея, який сам наказав замкнути своїх неповнолітніх доньок у монастир проти їхньої волі. Наводяться пояснення, що дії інквізиції відповідали духу та потребам часу – у XVII столітті світські суди дотримувалися подібних, а часто й набагато суворіших стандартів. Також наводяться докази про вищість вчених, пов'язаних з інквізицією, які справедливо піддавали сумнівам фальшиві докази великого астронома про рух Землі.

Все це, однак, не може затьмарити фактів, що свідчать проти Католицької церкви. Інквізиція перешкоджала науковим дослідженням, які мали привести до підтвердження дедалі ймовірнішої гіпотези. Вченому, який її висловлював, силоміць закрили рота. Традиційне тлумачення Святого Письма використовувалося як аргумент у науковій суперечці, ігноруючи більш розсудливий підхід Галілея до цього питання.

Тому слова Івана Павла ІІ про «трагічне взаємне непорозуміння» можуть здатися несправедливими. Вони ніби ототожнюють дії Католицької церкви та Галілея у цьому конфлікті. Однак Іван Павло ІІ був далекий від спроб захисту Католицької церкви чи звинувачення Галілея. Для Папи був важливим більш глибокий погляд, який намагався б зрозуміти докази обох сторін – навіть якщо одна з них мала більше рації. Такий погляд дозволяє нам зрозуміти, що справа Галілея не має нічого спільного з міфом про конфлікт між світом науки та Католицькою церквою. Вирок інквізиції випливав не з ворожого ставлення до науки, а - серед іншого - з помилкового розуміння відносин між наукою і теологією. Галілей, який припустився наукових помилок у цьому питанні, парадоксальним чином проявив себе саме в області теології, випередивши свій час у методах тлумачення Біблії. Цей засновник сучасної науки писав листи, які по суті були трактатами про зв’язок між теологією та природничими науками, а наприкінці свого життя він сказав: «У жодному з моїх творів ніхто не знайде навіть натяку на те, що принижує честь і гідність Святої Церкви». У цьому світлі здається, що після своєї смерті він скоріше хотів би бути покровителем спроб примирення нових наукових відкриттів з істинами віри, ніж спроб створити штучний конфлікт між світом науки та Католицькою церквою.